статистика
У френдстрічці посилено тиражується складена Секретаріатом Президента табличка зі статистикою, яка свідчить, що Україна витратила на забезпечення культурних потреб російськомовного населення 3 млрд гривень, а Росія не витрачає нічого.

Люди, ну ви чого?

Ця статистика свідчить лише про давно всім відомий факт: українці, що живуть у Росії, асимільовані і нічим, окрім прізвищ і акценту, від росіян не відрізняються. Або прагнуть асимілюватись і не відрізнятись. Тим часом росіяни в Україні не асимільовані, відрізняються від українців і зливатися з ними не збираються.

Питання ЧОМУ - це інше питання. Але якби українська діаспора в Росії справді мала потужні духовні потреби, вона задовільняла б їх і сама. Російська мова і культура живуть (а якщо чесно, то практично панують) в Україні аж ніяк не завдяки 3 мільярдам, витраченим державою. Нікуди б вони не ділися і без державного бабла. Якби російські українці думали не тільки про те, щоб побільше заробити і щоб їх не дражнили хохлами, то могли б добитися, зрештою, й державного фінансування. Є чимало прикладів успішного збереження ідентичності значно більш пригноблених діаспор у державах із не менш суворим режимом. Хоч би вірмени в Туреччині.

Якось я їхав у купе з молодою жінкою - львів'янкою, яка зі своїм чоловіком, також львів'янином, кілька років живе в Сургуті. Вона їхала до батьків до Львова разом зі своєю кількамісячною дитиною. Сюсюкаючи до немовляти, вона розмовляла виключно російською - уй ти мая заінька сладєнькая, што ета здєсь у нас такоє. Тим часом до мене та інших попутників зверталась українською з характерною цілком природною галицькою вимовою.

Жінка розповідала про свій сургутський побут. "А ви вдома російською розмовляєте?" - запитала її співрозмовниця. "Та ні... українською" - зашарілася жінка, і тут же звернулася до дитини: "Ну што ти плачєш, катьоначєк?". Ото ваші російські українці.