Otar Dovzhenko (otar) wrote,
Otar Dovzhenko
otar

А чом би й не підсумки року?

Суб’єктивний ненумерований топ-топ культурних подій 2006 року



Блоґ з’їв літературні сайти й почав їсти самого себе. Літературний сайт як явище в UАнеті почав вимирати ще в 2004-2005 роках. Цього року, із непомітним зникненням чи занепадом декількох ключових ресурсів (серед яких відроджений згодом http://samvydav.net і наш багатостраждальний Літклуб, якого мені нарешті вдалося здихатись), можна констатувати: літературні сайти стали непотрібні, адже вся комунікаційна частина сучукрлітного процесу відбувається у блогосфері. У 2006 році віртуальні щоденники або, принаймні, екаунти на Livejournal.com завели собі майже всі молоді (і не дуже) українські письменники, які не зробили цього раніше: Катріна Хаддад, Сашко Ушкалов, Євген Баран, Андрій Бондар-і-Софія Андрухович, Богдан-Олег Горобчук, Катерина Калитко, Олег Коцарев, Олена-і-Артем Захарченки, Галя Ткачук-і-Олег Романенко, Олесь Бережний і багато інших. Ті, хто поки що не заводить принципово, мусять страждати вуаєризмом і писати анонімні коменти.

А дарма. Бо блоґ – це зручніше. Він дозволяє «випускати пару» і фільтрує тексти, які є «не зовсім літературою»; система рівнів приватності дає можливість ділитися свіжими творами з обмеженою кількістю людей; він, на відміну від «громадського» літсайту, є приватною територією, де автор не мусить захищати суб’єктивні погляди та судження; він може бути відносно анонімним і створює регульований баланс публічності та інтимності... тощо. Словом, зараз це ідеальна можливість людей почитати і себе показати. Крім того, аудиторія більш-менш інтегрованого в лайвджорналівську тусовку щоденника – більша, ніж навіть дуже інтенсивно розкручуваного літсайту.

Згадую, який відчайдушний опір ми, літклубівці, чинили наступові блоґосфери в 2004 році... І вкотре консервативно сподіваюсь, що нічого нового найближчим часом не придумають, і на зміну лайвджорналу не прийде щось навороченіше. Втім, зважаючи на те, як загрозливо зростає кількість картинок із YouTube у френдстрічці, можна прогнозувати скоре настання пиз Ери Відеоблоґів :)


«Буква і цифра» - література з майбутнього. «Пісьма Братана» і «Всі наші» - дві книжки, не схожі ні на що інше – нарешті підтвердили здогади про неабиякий потенціал самвидавівської тусовки, який мав вибухнути поза нетрями їхнього незбагненно заплутаного сайту. Один із яскравих спогадів цього року – прикостюмлений яппі в салоні літака, що гортає «Пісьма Братана». Водночас, серед розчарувань року – те, що «Пісьма», одна з найгеніальніших, найдотепніших і найглибших стилізацій, які мені траплялось бачити, не були належно оцінені аудиторією. Тобто – досить численною аудиторією. Напевно, аудиторія ще не виросла. Або не народилась. Розважили «братаноборці», що організували проти книжки цілий опозиційний фронт і намагались вигнати демона-петеушника з царини сучукрліту. Втім, «Братан» - височезна планка концептуальності і стилістичної довершеності, яку «БіЦ» поставила сама собі й муситиме долати подальшими проектами. Чого їй і бажаю.


Фофудья накрила східнослов’янський світ. Те, що невинний експромт у чаті Кореспондент.Net породив новий суспільно-політичний дискурс, мене не дивує. Так воно зазвичай і буває. Але я не сподівався від фофудьї – веселої концепції стьобу з російського шовінізму (та й усього російського; для мене - передусім російського-в-Україні, хоча сучасні фофудьїсти частіше жартують про Путіна, ніж про Азарова) методом абсолютизації та доведення до абсурду – що вона зачепить мешканців РФ. Та це сталося: газета «Известия», і не лише вона, публікує статті про фофудью; видатні діячі російських шовіністичних рухів охоче вживають це слово на позначення чогось уже зовсім іншого, свого, відмінного від того, що від початку мали на увазі ми. Отже, ми подарували фофудью росіянам? Утім, хтось може зауважити, що це далеко не перший випадок, коли московіти користуються нашим культурним надбанням :)

Трохи розважили фофудьєборці, що вимагали не асоціювати рідну українську фофудію з Росією, адже вона належить Київській Русі, а також Олесь Андрійчук зі своїм тлумаченням усієї цієї теми та словом «православістичний». Але, здається, Илья Ноздреватенков уже трохи втомився боротись за Арінині права. Навесні Аріна закінчить школу й поїде в Рязань, вступати до Інституту імені Дубынина, де вчився її тато – тож успіхів їй!


Василь Васильців пішов у комерцію. До концерту в «Ляльці» 14 січня про Василя Васильціва знали переважно відвідувачі спільноти art_off та діячі львівської богеми. Геній, відкритий свого часу ведучою однієї з львівських радіостанцій (не знаю, чи вона ще хоче, щоб її називали у контексті теми ВВ), міг залишатись неоціненим і надалі, час від часу спалахуючи в актових залах львівських ВНЗ перед примусово зігнаними відморозками-студентами. Завдяки концертові у «Ляльці» з Остапом та Зеновієм Гучком про Василя почула вся Україна, він став модним у Києві, його почали дедалі частіше запрошувати на приватні вечірки... Врешті-решт, Василеві довелось себе оцінити. Кажуть, від 100 доларів і більше за виступ. Кажуть, у нього вже навіть є райдер.

Останній концерт ВВ, на якому я був – у майже порожньому (десяток свідомих шанувальників і десяток студентів, яких удалося зігнати) залі львівської філії МАУП – був, напевно, не найвдалішим. І все ж хочеться подякувати Василеві за те, що повернув мені здатність стрибати, співати, тішитись, дуріти, як у дитинстві. Жодна «серйозна» група, на концерті якої я був за останні 10 років, на це не спромоглася.

В успішному майбутньому Василя у галузі арт-оффу я дуже сумніваюсь, бо робота над якістю музики неминуче призведе до втрати того, за що, власне, його цінують. Останні пісні – це вже не те, і, боюся, шансів на створення нової «Дякую, Руслано» Василь не має. Але, поки в різних суспільних верствах знаходитимуться люди, яких ще не охопила хвиля популярності «героя пісні Esthetic Education», він зможе, принаймні, на цьому заробляти.


Україно(чи назавжди?)мовна друкована альтернатива. Поява україномовного (сподіваюсь, так буде й надалі) журналу «Главред» і переважно україномовної щотижневої всеукраїнської газети «Post-Поступ» - поки що не дуже впевнене «фак ю» у відповідь на Максиму Великого Казбека Бектурсунова. Якщо цим виданням удасться втриматись і стати прибутковими у морі дзєлаавой качьствєннай прєсси на риначнам язикє, за ними неодмінно з’являться інші. Тому слід підтримати їх, попри поки що не надто високу якість. І не забувати, що кожна ваша гривня, витрачена на каррєспандєнти, каммєрсанти, еканаміческіє ізвєстія, камсамольскіє правди, лічниє щєта, газєти пакієвскі, сєводні, фокуси, дєла, дєньгі.уа та інші якісні та пізнавальні російськомовні видання, продовжує їхню монополію на українському ринку друкованих ЗМІ. (Тим, хто працює у перелічених виданнях – нівабіду).


Форум Видавців дрейфує від покупця до читача. Цьогорічний форум був меншою мірою ярмарком і більшою – літературним збіговиськом. Літфестиваль вийшов насиченим і вдалим, і я особисто зробив для себе багато відкриттів, які могли би статись і раніше, якби не ярмарковість попередніх Форумів. Іллі стронґовському вдалося провести читання на площі перед Оперним і пояснити учасникам декількох галицьких весіль, що їхні урочистості – ніщо в порівнянні з молодою літературою. Славетних європейських письменників, яких не розуміє ніхто, крім Андруховича і молодшого Прохаська, було вже менше, вони читали не так довго, як торік, і їм не так фальшиво плескали. Не було Коельйо і Марініної. Був на своєму звичному місці Дмитро Бондаренко з новою книжкою – отже, світ не зупинився. Був Хадановіч – моє найбільше персональне враження від ФВ. Патріарх читав хороші зразки своєї майбутньої прози. Словом, якщо після Форуму згадуються не куплені книжки, а прізвища та події, це вже хороший знак.


«Інша література» - «застєнниє спорщікі» :) сучукрліту. Хороші, але хронічно непопулярні письменники Процюк, Гуменюк, Вольвач та інші, скооперувавшись із просто непопулярними Бараном, Степулою та іншими, а також із націонал-маразматиками з «Переходу IV», пустили помітну хвилю дзеркальним плесом українського літературного ставка. В рамках львівського Форуму вони презентували проект «Інша література», найбільш знаковою характеристикою якого була наявність чітко визначеного ворога. Ворог - це штучно створений соросівцями-ґрантоїдами мейнстрим, до якого підступні масони підтягують молоде покоління «карподерешів» (до цього поняття, крім Карпи і Дереша, чомусь включають Сергія Жадана і Таню Малярчук). Незабаром жидоандруховичі перетворять усю вкраїнську літературу на суцільну перламутрову порноперверзію, але є вихід – читати справжнє, куди, звісно, належать твори ініціаторів проекту та близьких їм за духом авторів. А карпосороси хай забираються у свій Жидопешт.

У відповідь на логічні закиди, що ви, мовляв, можете тільки словом, але не ділом, «іншики» раптом продемонстрували високоефективний культурний спротив, спершу зацькувавши конкурс «Книжка року Бі-Бі-Сі», де, на їхню думку, мав перемогти автор із середовища націонал-маразматиків Ігор Каганець із своїм переосмисленням Біблії «Пшениця без куколю», а потім запустивши конструктивний проект «Українські книги – українським в’язницям». Ну та, якби я сидів у в’язниці (не дай Боже, звісно), і в мене були твори Пашковського, Медведя, Процюка, Ульяненка та інших «інших», я б неодмінно їх прочитав. Словом, незважаючи на пацаватість методів, мета «іншиків» – змусити українців не просто читати, але читати РІЗНЕ – є непоганою. Нещодавно swalllage_kits звернувся до них із низкою розумних пропозицій, врахування яких неодмінно пішло б «Іншій літературі» на користь.


Ми скуштували дубльованого українською кіна. Постанова КМУ №20 від 16 січня 2006 року сотворила диво: нєриночний язик малоруських аборигенів почав час від часу – дедалі частіше! - лунати у приватних кінозалах. Перша ластівка україномовного дублювання, диснеївський мультик «Тачки», разом із легендарним «Альфом» може позмагатись із «Кобзарем» Шевченка у пантеоні духовних символів українського поступу. Кінопрокатники матюкались, судились, але таки дублювали частину фільмів українською; щоправда, на Півдні, Сході та в Києві україномовні копії крутили чомусь не у прайм-тайм. Хай так, але вперше українець отримав нагоду подивитись у кінотеатрі іноземний фільм своєю мовою.

З приходом нової влади лафа скінчилась, і в жовтні Київський Апеляційний суд за позовом організації із смішною назвою «Асоціація сприяння розвитку кінематографа в Україні» скасував «кириленківську» постанову №20. Незабаром «Асоціація» (президент якої Соколов – до речі, депутат Дніпропетровської міськради від БЮТ! – найбільше вболівав за збори у своїх кінотеатрах у місті чавуну та сталі), перелякана прокльонами з боку україномовних, популярно пояснила, що українському глядачеві нєриночний язик насправді непотрібен. Дмитро ж Володимирович Табачник дав громадськості зрозуміти, що не має наміру захищати постанову.

Відповіддю на це паскудство стала спонтанна громадянська ініціатива «Кіно-переклад». Тисячі людей пообіцяли не ходити на іноземні фільми, дубльовані російською, і виконують цю обіцянку, водночас поширюючи інформацію про україномовні сеанси. Цей рух поки що важко назвати масовим, але він і не маргінальний. Дасть Бог (ну дива ж бувають!), під його впливом і сихівська рагульня у Львові, і білоцерківська ліміта в Києві замислиться над питанням «вай рашен?» і зробить слушні висновки.


До влади в гуманітарній (як і в усіх інших) сфері повернулися українофоби. Це природний наслідок надмірних сподівань, покладених на Помрев, а відтак – розчарування й апатії помаранчевих мас. Спрацював сформульований Мілорадом Павичем принцип, за яким діти переможених завжди перемагають дітей переможців. Я не дуже покладаюсь на успіх шокової терапії (мовляв, забороніть українську мову – і вона розквітне, як хтось писав нещодавно), але, принаймні, цього разу немає тієї чорної, гнітючої безвиході, яка не полишала нас за Кучми. Крім того, будь-який відвертий прояв неукраїнськості «гуманітарних» керівників, як от Табачників вислів про «вузький прошарок україномовної інтелігенції», спричиняє бурхливу реакцію і, так чи інакше, сприяє нашій консолідації. Наразі несхоже, щоб пацани наважились реально порішати тєму другої-російської мови, принаймні, до наступних виборів. Інші ж їхні дії надмірної шкоди не завдають. На щастя, ситуація, у якій влада є нашим ворогом, для українців не нова, а люди, що уособлюють боротьбу проти янучарської влади у сфері культурної політики, дедалі менше нагадують Павличка й Драча, й дедалі більше – Славка Кириленка. Прорвемось.


І головне - все те, що я забув назвати :) Рік був шалений, приніс купу поганих, дуже поганих, але переважно добрих і дуже добрих змін, тож усього не згадаєш.
Tags: journ, lit, misc, nuts, polit, pr, private, ахулі
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 183 comments
Previous
← Ctrl ← Alt
Next
Ctrl → Alt →
Previous
← Ctrl ← Alt
Next
Ctrl → Alt →